Соломія Гребеняк: ПЛАСТ – це велика та серйозна гра

У цієї молодіжної громадської організації – більше ста років історії, шість тисяч учасників на сьогоднішній день і незмінна мета: всебічне патріотичне виховання української молоді на засадах християнської моралі, підготовка свідомих, відповідальних та повновартісних громадян місцевої, національної та світової спільнот, провідників українського суспільства. Саме про неї – національну скаутську організацію «Пласт» у Тернополі – «Тернопільська липа» розпочинає серію публікацій. Відкриває тему інтерв’ю із милою та приязною дівчиною Соломією Гребеняк, яка удостоєна найвищого звання юначки-пластунки – гетьманська вірлиця. 

Першокурсниця історичного факультету Українського католицького університету паралельно здобуває заочну освіту за напрямом «філологія та фольклористика» у Київському національному університеті. На розмову зі мною прибігає із занять у «Пласті»: «Вибачай, зараз така заклопотана! Сесія, до дому приїхала на кілька днів – привітати маму з днем народження».

Соломіє, як давно ти у «Пласті»?

О, вже більше 5 років. Почала пластувати у 2007. Туди нас з сестрою привів наш брат Любомир (зараз Любомир Шимків – голова тернопільського «Пласту», Молодіжний мер міста Тернополя – з ним ми поспілкуємося наступного разу – авт.), який спершу не дуже хотів, аби ми бути в цій організації. Казав, що «Пласт» – це тільки для хлопців. Але ми, натхненні його прикладом, дуже загорілися цією ідеєю.

Чи пам’ятаєш ти свій перший день у Пласті?

День був дуже емоційний, насичений. Ми прийшли з двоюрідною сестрою Олею, нас зустріла наша майбутня виховниця Саша Ніздрань. Пам’ятаю ніяковий момент: Любомир казав, що пластуни завжди усім діляться, і це стосується, в першу чергу, якихось смаколиків. От ми й не знали, як пригостити всіх своїх нових друзів морозивом, що тримали в руках.

Який він – сучасний тернопільський пластун?

Зараз Пласт сильно відрізняється від колишнього, адже організація крокує в ногу з часом. Сучасний пластун в першу чергу обізнаний з усіма новітніми технологіями. Не розлучається з Інтернетом, добре володіє комп’ютерними засобами, які використовує в цілях організації. Щодо рис характеру – то він такий же цілеспрямований та наполегливий, як і колись.

Що для тебе значить «Пласт»?

В цій організації я змогла себе розкрити настільки, скільки не змогла ні у школі, ні деінде. Сформував мене як лідера. Хоча школа мистецтв також дала мені багато, взагалі, моя сім’я – в першу чергу. Пласт – частина мого життя.

Як ставляться однолітки до твого пластування?

Друзі всі мої є пластунами. Ровесники позитивно реагують. А в університеті – привітно і з повагою.

Найперша асоціація з «Пластом»:

…Струнко вишикувана лава в урочистих одностроях з прапорами.

Що означають ці дивні, на перший погляд, назви: «Білі кури», Курінь імені Катерини Білокур?

Курінь – це структурний підрозділ пласту, у який входить кілька гуртків. Кожен курінь має свого патрона – людину, яка чимось відзначилася в історії України. Наш курінь ще при заснуванні обрав собі ім’я видатної української художниці Катерини Білокур, тому має мистецьке спрямування.  А «Білі кури» – це наша «неформальна» назва.

Тендітній дівчині,  що витає у філологічних сферах та кохається у мистецтві, не було складно витримати ту фізичну підготовку, якої вимагає «Пласт»?

Так, табори і мандрівки – це значна частина пластової методики. Якось підрахувала, що була на 13 таборах! Неодноразово ставала першункою, це значить – виконувала всі завдання якнайкраще. Коли була у таборі на кваліфікацію – за звання вірлиці, то добровільно пішла на таке випробування – пробути самій дві доби у лісі без засобів зв’язку, їжі, притулку. Мама не пускала мене. А тато сказав: «Якщо ти хочеш, то я перечити не буду». В результаті я підробила дозвіл. Пішла в ліс і сама влаштувала собі імпровізоване житло, ходила на полювання «за ягодами».

Я так розумію, що кінець світу, яким нас усіх лякали, тобі був не страшний : )

Навіть не надавала жодної уваги розмовам про кінець світу. В той день у мене був екзамен : )

«Пласт» дозволив тобі виявити свої таланти, уподобання. А захоплення у тебе різноманітні…

«Пласт» – на першому місці. На другому – спів. У «Пласті» вже є цілі наші співочі родини: Гребеняки, Шимківи, навчаємо інших дівчат, записуємо власні пісні, адже маємо знайомих на студії. В більшості, пишемо самі і слова і музику. На третьому, мабуть, танці. Адже я 11 років займалася народною та класичною хореографією. А тепер уже півтора року виховую із молодших пластунів зрілих громадян.

До 100-річчя «Пласту» ти отримала дуже високу відзнаку, що призначається лише в особливих випадках – гетьманська вірлиця. Розкажи детальніше, що це за звання і чи складно було його здобути?

Я завжди ставлю перед собою різні цілі. Коли прийшла у «Пласт», то звання гетьманської вірлиці було для мене далекою мрією, недосяжним вогником, що десь там горів попереду. Але я почала здавати «проби» – одну, другу.. це видавалося легко, адже я цього дуже хотіла. «Проби» – це програма, орієнтир в якому напрямку повинен рухатися пластун в певному віці, що повинен уміти, знати. Вони не є обов’язковими, але якщо ти виконуєш їх, то отримуєш не лише шеврон на однострої, але й гордість, повагу, авторитет. Знаю, що першою гетьманською вірлицею в Тернополі стала Христина Равлюк.

Тобі було на кого рівнятися…

Тепер Любомир для нас – приклад для наслідування. Мої батьки для мене є  еталоном. Коли наближалася «Орликіада», то батько за одну ніч підготував мене, тренував на різних запитаннях, спрямовував. Тато Тарас – мій ідейний наставник. А мама Оксана – духовна підтримка.  Батьки – засновники товариства «Вертеп».  Там  вони зійшлися, побралися, народили п’ятеро дітей. «Вертеп» – це організація, що виникла на хвилі «перебудови» у 1989 році. Учасники ставили перед собою за мету відродити українство на Тернопіллі: збирали усну народну творчість, першими вийшли із синьо-жовтими прапорами до пам’ятника Шевченку… Зараз іх справу продовжують діти.

Мама завжди мала справу з мистецтвом, зараз працює у ПК «Березіль», керує хором у Катедрі, а батько – громадський діяч. Батьки виховували нас на високих ідеалах. Розповідають, що коли мені було три роки, я посадила своїх ляльок рядочком і, граючись «у школу», запитувала: «Діти, а ви знаєте, хто такий Степан Бандера?».

Для чого сучасній молоді «Пласт», якщо спілкуватися можна у чаті, бігати – на віртуальному футбольному полі, та що й казати –  можна побудувати власну імперію!?

Актуальне питання, сама задумуюся над цим. Але в молоді повинна бути ідея. Без ідеї жити зараз неможливо. Ідея є у «Пласту». Це також велика серйозна гра, яка має свої правила, але не обмежена рамками спортмайданчика чи всесвітньої мережі. У «Пласті» немає верхньої вікової межі: є різні улади – новацтво (6-11 років), юнацтво (11-18 рр.), старшопластуни (від 18 до 35), сеньйори (від 35 – до довічної варти). У «Пласт» можна вступити у будь-якому віці – і в сорок, і в п’ятдесят. І почати грати.

І ти залишати «Пласт» не збираєшся. Поділися своїми мріями, планами на майбутнє?

В мене є два основних напрямки розвитку, діяльності. Перше – це досягнення у науці, а друге – у «Пласті». Хочу виховати хороших наступників, аби курінь не занепадав. Планую виходити вищий рівень, щось робити для тернополян. Ніколи не можна зупинятися. Хто зна’, можливо, з часом ви побачите мене на якісь вагомій посаді у місті.

Спілкувалася Марічка Юрчак, Тернопільська Липа

Теги: