Сергій Корольчук

Пластун, Журналіст, Редактор Тернопільського медіа-центру

Неймовірна пригода в Єллоустоуні

Дата публікації: 19 січня, 2013, 00:59, Тема:

В часі мого перебування в США, куди я потрапив по студентській програмі набуття досвіду Work & Travel, я завів товаришів та хороших друзів, з якими розділив пригоди які нас спіткали впродовж усього літа.

Працюючи по 5 днів на тиждень по не менш як 10 годин та маючи всього 2 дні для відпочинку, ми всерівно придумували безліч справ як себе зайняти: від прогулянок в парки Єллоустоун та Гранд Тітон, до відвідин природніх гарячих джерел. Але через декілька тижнів такі прогулянки стали одноманітними та не цікавими…

Ця історія розпочалась одного звичайного дня на початку літа. Ми зі своїми новини друзями захотіли якихось нових пригод та відчуттів, які б запам’ятались нам на довго. Чогось що показують в фільмі «Into the Wild» де хлопець втікає у дикі закутки Аляски. Чогось незвичайного! Результат нашої пригоди перевищив бідь які очікування — ми якимось чином умудрились потрапити у поліцейське переслідування, яке цілком могло статись у будь-якому хорошому голівудському фільмі.

А починалось все просто. Я та мої друзі по роботі Кенні, Ділан, Джордан та ще одна дівчина з роботи Грета після чергової одноманітної мандрівки вирішили, що хочемо чогось нового — піти мандрувати без карти та стежки (в цей момент слід зауважити, що в національних парках Америки слід точно дотримуватись маршрутів окреслених у офіційних путівниках, адже поруч із людьми постійно живуть дикі тварини як грізлі та пуми!!!). Це мала бути мандрівка без обмежень — ми просто йшли на обрану точку не зважаючи на маршрути та сліди, дерева чи річки. Спакувавши речі з усім необхідним спорядженням ми вирушили на зустріч нашій пригоді.

Своєю точкою призначення ми обрали найближчий хребет, який був неподалік від нашого місця роботи, та який мав цікаве найменування — Huckleberry. Цей хребет чудово проглядався з парковки поблизу роботи, і в разі потреби ми могли легко подати сигнал тривоги (це була наша єдина страхівка, адже ми сказали про наші мандри відсили 3 людям). В нас був чітко сформульований план — перейти річку, добратись до підніжжя хребта де зробити привал, та піднятись на нього. Розрахувавши, що ми доберемось до верхівки не раніше як сяде сонце, ми мали надію розпалити багаття, насолодитись краєвидом, та вже при місячному сяйві та світлі декількох ліхтариків шукати дорогу назад.

План починав провалюватись ще на самому початку коли ми стикнулись із річкою, переповненою водою від снігу який тільки нещодавно розтанув. Лише годину ми шукали можливості перейти річку і в результаті натрапили на місце, яке, на нашу думку, було цілком прийнятним для переходу. Це було місце повороту річки, де глибина становили не більше як 1 метр, а над водою стояла зігнивша та слизька колода. Ми усі по черзі почали переходити колоду, втримуючи рівновагу за допомогою довгих жердин. У всіх після цього було мокре взуття, а Грета взагалі послизнулась і впала у холодну воду.

Одразу після подолання першої перешкоди на нас чекала не важка прогулянка по рівній місцевості, аж поки гора не почала стрімко йти в гору. Дерева були настільки близько одне до одного, що ми ледве просувались поміж них, але ми все рівно не хотіли шукати стежку, яка б вивела нас прямо на гору. Ми були змушені зупинятись кожних 5−10 хвилин від знесилення, а це ще була навіть не середина маршруту.

Через декілька годин ми все ж пройшли сугу лісу, але натомість появилась нова перешкода у вигляді величезних валунів, з яких і складалась уся сторона гори. Не зважаючи на те, що ці валуни подекуди досягали розмірів автомобіля, вони були страшенно хиткими, а у проміжках між ними було повно снігу. Ми вирішили йти паралельно один до одного задля збереження власного життя — коли б ми йшли один-за-одним то повбивали б себе камінням, яке котилось під ногами. Після такого не легкого підйому ми таки дістались вершини без якихось серйозних травм.

Діставшись вершини ще за світла, ми розвели багаття, щоб насолодитись природою у всій її красі. Ми розтопили трішки снігу, щоб зробити собі зігріваючого чаю, повечеряли тим що мали і розмовляли та планували подальшу нашу мандрівку поки сонце сідало за небокрай. Це був не кінець пригоди — надалі нас чекав тяжкий спуск по валунах у майже цілковитій темряві.

Перші кроки продовження нашої мандрівки ми ще могли бачити хоча б щось, а далі надіялись лиш на світло від ліхтариків, яких у нас було всього 3. Ми не мали наміру поспішати зі спуском, і час-від-часу зупинялись, коли чули підозрілі звуки падіння каміння з гори. Дуже швидко валуни закінчились, але це нам не допомогло, адже попереду було багато снігу, який то тут то там провалювався під нашими ногами, і в якому ми грузнули по пояс а то і глибше. Не знання на скільки надійним є сніг часто вводило в паніку усіх, будь-який крок не туди міг привести до поганих наслідків.

За наступні декілька годин ми успішно пробрались крізь сніг та дерева на рівнину. Для того, щоб відлякати ведмедів чи інших хижих звірів ми почали голосно говорити. Згодом ми вийшли на стежку, яка по суті мала вивести нас до головної дороги, з якої ми легко могли дістатись місця роботи на Flagg Ranch Resort. Наш шлях був досить добре освітлений місяцем, тож ми навіть виключили свої ліхтарики.

Саме тоді, коли ми натрапили на стежу, до нас і долинули сміх та музика. Усі зупинились та почали прислухатись. На скільки нам було відомо, то єдиними людьми які були на той час в лісі були лише ми, а до найближчого місця де могли бути люди було не менше кілометрів 5. Для того, щоб нас не сплутали з тваринами та не пристрілили, ми вирішили розшукати місце, звідки лунала музика, та привітатись. Коли ми стали наближатись до самого джерела музики, ми почали виразно чути музику та сміх, і задля того, щоб не злякати ненароком людей, які там були ми почали спокійно говорити. Люди, які там були, були такі ж шоковані побачити когось в лісі тієї ж ночі як і ми, проте вони запросили нас до місця свого таборування.

Це були типові американські пристаркуваті браконьєри, і до моменту нашого приходу вони встигли добряче набратись (весь час поки ми були з ними, один так і не просинався). Їх було п’ятеро. З цього часу наша пригода отримала несподіваний поворот сюжету.

Хвилин через 15 багаття стало помало згасати, і вони запропонували нам вернутись у ліс, щоб назбирати дрів. Як гості їхнього табору ми не могли не погодитись. Коли ми набрали повні руки дрів для багаття, сталась перша несподівана річ: ми почули постріли, які нас вибили з ніг. Завмерши від шоку ми могли лишень думати про те в що ми щойно «влізли». Ми не могли просто так втекти, так як залишили свої речі біля їхнього багаття. У нас не було вибору окрім як повернутись до них. Коли ми повернулись, то побачили, що усі вони сміялись, а один з них пив пиво і стріляв час-від-часу вгору зі свого Магнума. Після закінчення стрілянини, нам показали увесь арсенал зброї. У них було все! Магнум 44 калібру, рушниці, гвинтівки та набої, яких було б достатньо для того, щоб почати невелику революцію.

Після розповіді про те, що вони надіються застрелити декілька ведмедів, браконьєри зарядили магазин автомата Калашникова, та почали стріляти по найближчих деревах, залишаючи в них великі дири. Награвшись досхочу, вони запропонували і нам випробувати холодну зброю у повному обсязі. Ми випустили по черзі патронів у темноту нічного неба. Це була бомба! Після такої розрядки, ми почали говорити з цими людьми. Поки ми говорили, ніхто і не замітив, як один із них зарядив магнума та вистрілив прямо у вогонь з відстані якихось 2-х метрів. Тут ми зрозуміли що «shit got serious». Після такого інциденту, найменш піддатий з їхньої компанії запропонував заховати зброю, для того, щоб нічого не сталось.

Була приблизно 2-га година ночі, і ми вирішили, що пора завершувати наші пригоди на сьогодні. Нам залишалось пройти всього якихось 4 кілометри до Flagg Ranch. Заради економії часу та сил, один з тверезіших браконьєрів та його друг запропонували підвезти нас до дороги, звідки ми за декілька хвилин могли потрапити додому. Ми знали, що вони були на підпитку, але втома почала даватись в знаки і ми таки погодились на те, щоб нас підвезли. Зібравши свої речі та розпрощавшись з усіма, ми сіли на пікап без бортів, яким нас мали довезти. Комфортно розмістившись ми дивились на зорі над нашими головами — їхати залихалось близько 5-ти хвилин.

Доїхавши до місця, де ми фактично мали вже злізати, раптово, зліва від машини, подав сигнал автомобіль паркової охорони, яка хотіла просто запитатись чи не знаємо ми про стрілянину яка тут була. Ми не переживали з цього приводу, адже були лише мандрівниками, але водій пікапа запанікував: він не захотів отримувати штраф за водіння у не тверезому стані, та за володіння зброєю на території національного парку. Він «псіханув» і почав втікати поки ми були ще у нього в пікапі. Ми потрапили в поліцейське переслідування. Все більше і більше автівок почали за нами їхати, а ми ледве утримувались в пікапі, поки водій вирулював поміж дерев та каміння. В один момент Кенні на віть дістав телефон для того, щоб сфотографувати все, що відбувалось. За нами їхало сім автомобілів паркової федеральної охорони, з сигналами мигалками.

Адреналін зашкалював! В цей момент хтось крикнув: «Якщо ми не виберемось з цього пікапу, ми помремо!» і Джордан на швидкості близько 30 кілометрів за годину випригнув пряму у кущ.

Після цього були найбільш напружені 30 секунд! Від моменту коли випригнув Джордан ми проїхали ще 5 секунд і зупинились на якійсь галявині. Як тільки авто зупинилось усі подались в різні сторони. Водію вдалось втікти, а його друг так і сидів на пасажирському сидінні. Ділан і Грета також втікли, та пробирались на територію Flagg Ranch — їм довелось перепливати через декілька річок з наплечниками на собі, для того аби туди дістатись.

Усі поліцейські, які приймали участь у переслідуванні зупинились та подіставали рушниці та гвинтівки направляючи їх у нашому напрямку. Єдине що можна було розпізнати серед суцільного шуму, це фраза сказана у мегафон зі всією злістю та серйозністю, яку мала людина яка це казала: «Get on the ground! This is not a joke!». Джордан вже був в наручниках за 20 метрів від мене і Кенні, який і сказав мені, що робити, так як я цілковито розгубився. Поклавши руки за голову та опустившись на землю, до нас швидко підбугло по 2 офіцери. Перше що вони зробили — це знерухомили нас обох наступаючи на плечі та руки, та направили свої гвинтівки на наші голови. Я лише бачив як це саме роблять із Кенні. Холодна сталь наручників обв’язала наші руки.

Ми намагались пояснити, що ми просто туриси, які за збігом обставин були на потрібному місці у потрібний час, але таке важко пояснити з брудом у роті та ногою на спині. Нас роззули та розрізали лямки наплечників, аби перевірити їх вміст. Помістивши нас в окремі автівки, вони слухали кожну версію нашої історії. В цей момент мені стало особливо страшно, коли я подумав, що через таку безглузду дурницю мене зможуть депортувати з країни, але все обійшлось. Нас примусили зробити тест на алкоголь, хоча в цьому не було потреби і тоді в авто де був я посадили Кенні. Перевіривши по базі даних чи на нас не заведенні кримінальні справи нас фактично лишили в спокої.

Впродовж наступних 2-х годин йшли інтенсивні пошуки водія пікапу. А нас в той же час просто тримали в броньованих автівках паркової охорони. Ми толком не знали, що відбувається, та чи з Діланом і Гретою все в порядку. Цікаво також було спостерігати за реакцією полісменів коли я сказав, що хочу до туалету — мене вивели босоніж перед автівкою та зняли наручники поки інший полісмен цілився мені в спину гвинтівкою, в результаті чого я впорався надзвичайно швидко.

Коли все закінчилось була вже 4 година ранку. Нас доставили до місця проживання на території Flagg Ranch, та пояснили наскільки небезпечною була ситуація, в яку ми себе самі вплутали.

Це полюбому була одна з найяскравіших пригод у моєму житті: ми вийшли на важкий хребет, спустились з нього у суцільній темряві, постріляли з АК-47, були в переслідуванні яке пережили, і нас відпустили не висунувши ніяких кримінальних звинувачень. Ось це я називаю пригодою!

Коментарі та думки